Багато чого зараз хочеться молоді. Як і завжди, молоді багато хотілось. Але, зараз вже якось по-іншому, аніж раніше.

Зараз багато хочеться і, разом з тим, хочеться робити щось для того, щоб це «багато» було.

Раніше усі були зобов’язані щось тобі робити: батьки, держава. Зараз розумієш – сам собі винен майбутнє. Ну і, можливо, ще більше винен майбутнє батькам. Державі нічого не винен, бо держава десь «там», а ти «тут» і хочеш жити нормально. Та, власне, вона, держава, тому й існує, що є ми. Хочеш жити так, як твої друзі з Німеччини чи Іспанії. Так, як вони «там», але «тут». Ну, таке дивне покоління. Хоче мандрувати світом, руйнувати стереотипи, робити щось нове, але жити вдома.

Зараз, у розмові з друзями та рідними з інших країн можу сказати: я маю у майбутньому ті ж джерела добробуту, що і ви. Маю шанси на таке ж «світле майбутнє», як ваше. Що саме? Банківський рахунок? Маю, і не один. Чи інвестую? Так, наскільки дозоляють вільні кошти. Куди? Ну, маю багато альтернатив, в тому числі, інвестиційні фонди – у нас вони зараз майже такі ж доступні, як і у вас. Вони радіють за мене, а потім згадують, так, але ж це зараз, а далі? Ваша пенсійна система жалюгідна. Коли витратиш усе, що заробила впродовж життя, копійки з солідарної пенсії не дозволять навіть підтримувати своє життя на теперішньому рівні, не те, що завітати до нас у гості :). Чому? – кажу їм. Зможу! Думаю, що зможу, адже, ви ж чули, я маю УСІ ті ж можливості, що і ви. У мене є рахунок у недержавному пенсійному фонді, вже давно. До нього я вже звикла, як до невід’ємної частини мого бюджету, так само, як і ви.

Більш того, я звикла, а мої діти будуть сприймати це, як щось, що є обов’язково. Як Інтернет чи мобільний телефон.

Моє тісто вже трошки інше, а їх тісто буде взагалі чимось інакшим. Вони, мої діти, будуть зроблені з тіста у якому власне благополуччя зроблене власними руками, і цей інгредієнт у тісті – найважливіший.